Понеділок, 23.10.2017, 10:58
Вітаю Вас Гість | RSS

КЗ "Нікольська централізована бібліотечна система"

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 43
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Пам'ятні та знаменні дати

«Життєвий подвиг письменника»

(до 110-річчя Івана Багряного, українського письменника)

«Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітлила шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення в безсмертя» (М. Жулинський).



Справжнє ім’я — Іван Павлович Лозов’яга (Лозов’ягін).

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.

У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та в Красно - пільській художньо-керамічній школі.

У 1920 р. став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.

У 1922-1926 рр. він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а в 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селян­ських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на про­житок. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, у Кам’янці- Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському худож­ньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «полі­тично неблагодійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна пози­ція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він уходив до попутницької організації МАРС, куди належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1928 р. І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використовував почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. мешканці села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. На­ступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою дореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія».

1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з’явилася стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри щодо бунтівного, ідеологічно невпокореного І.   Багряного. Після тієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука й О. Слісаренка «за політичний самостійниць­кий український ухил в літературі і політиці...», засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р.І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письмен­ник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Хар­ківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місце­вому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції в 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково вря­тувався.

1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА й сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного пере­бування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично- визвольного руху. Він у 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки ук­раїнських письменників, переклади зарубіжної літератури україн­ською мовою, узяв участь у створенні МУРу, який згодом у СІЛА перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.

1946 р. письменник перейшов на легальне становище.

Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946)1. Багря­ний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репат­ріації не одного нещасного.

1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Зві­ролови» — 1946), «Сад Гедсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прір­вою» (1965), п’єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Письменник помер 25 серпня 1963 р. в санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина).

        

         За жанром "Тигролови” — класичний багатоплановий пригодницький роман. Він має напружений сюжет, що стрімко розвивається, постійно підтримуючи зацікавленість читача. Тут є і втечі, і переслідування, і полювання на тигра, і зустріч головного героя твору Григорія Многогрішного — талановитого інженера-авіаконструктора з квітучою, гонористою і ніжною юнкою Наталкою — спадкоємицею славетного роду Сірків. Але за карколомністю сюжету перед уважним читачем виразно постає драматична картина історичної долі нашого народу.

            

       Пропонований увазі читачів роман «Сад Гетсиманський» належить перу Івана Багряного — письменника, мало знаного у нас, але широко відомого серед української еміграції. Іван Багряний (1907 — 1963) зазнав сталінських репресій у 30 – ті роки, пройшов всі кола пекла, як потім і герої його роману. 1945 року змушений був емігрувати з СРСР. У ФРН були написані романи «Сад Гетсиманський», «Огненне коло», «Тигролови», численні поезії, п’єси. «Сад Гетсиманський» — один з перших творів світової літератури, що викриває злочинну суть сталінщини. Події відбуваються на Україні. У перевиданні збережено особливості мовно – стилістичної манери автора.

   Огненне коло. Повість про трагедію під Бродами. Серія ''Скарби'' / Багряний І. — К., 2015. — 192 с., м‘яка обкл., (ст. 36 пр.).    «Огненне коло» має підзаголовок: «Повість про трагедію під Бродами». 1944 року на Львівщині біля міста Броди в бою з Червоною Армією загинуло близько чотирьох тисяч вояків дивізії СС «Галичина». До цього часу ми не знаємо всієї правди про військові формування в Україні за часів війни. Більшовицька пропаганда усіх їх називала зрадниками, фашистськими прислужниками. Зараз нам говорять про те, що вони були патріотами, які хотіли звільнити українську землю від усяких окупантів. Для І. Багряного історична основа твору була лишень тлом, за допомогою якого письменник з позицій загальнолюдської моралі намагається пізнати і оцінити такі категорії, як життя і смерть, війна і мир, добро і зло.



«Прапор України – символ віри і надії»

            Небеса блакитні сяють з глибини,

            а пшеничні й житні мерехтять лани.

            Образ цей не зблідне, хоч минуть жнива,

            це знамено рідне —злото й синява.

            Прапор наш, як літо, в сонці майорить  

            по долині жито, по горі блакить.

                                                                        Дмитро Павличко

 

      Державний Прапор – невід’ємний атрибут кожної країни, символ її суверенітету й уособлення самобутності та спадкоємності державотворчих традицій.

        Після провалу в Москві серпневого путчу 1991 року 23 серпня група народних депутатів України внесла блакитно-жовте знамено у сесійну залу Верховної Ради тоді ще УРСР, яке всі депутати зустріли стоячи і тривалими оплесками, а наступного дня – 24 серпня, – Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. З цього дня над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор.

        18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України своєю Постановою «Про прапор України» фактично надала синьо-жовтому біколору статус офіційного прапора країни. Під цим прапором починають зустрічати іноземних гостей, приймати присягу військовослужбовці, працювати посольства України, він вивішується в ООН.

         А невдовзі, 1 грудня 1991 року, після всенародного референдуму на політичній карті світу з'явилася нова незалежна, суверенна, соборна держава Україна, якій необхідні були всі атрибути державності: Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Без цього неможливо увійти рівноправним членом у світове співтовариство.

           28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України прийняла Постанову "Про Державний прапор України". Ним став саме національний синьо-жовтий стяг з відношенням сторін (довжини до ширини) 3:2

 Докладніше про Державний прапор України ...

           23 серпня 2004 р. було офіційно встановлене державне свято – День державного прапора України.

           Указом Президента від 7 серпня 2009 року заснована щорічна офіційна церемонія підняття прапора 23 серпня о 9-й годині по всій Україні.

1.     Сокульський А.Л. Національна символіка України [Текст]/ А.Л. Сокульський. – Запоріжжя: Інтербук, 1993. – 104 с.: іл.

2.     Савчук, Ю. Державний прапор України [Текст]/ Ю. Савчук// Світогляд. – 2007. - №1. – С.4-5.

3.     Прапор України: [Електронний документ]. – (http://uk.wikipedia.org/wiki/%CF%F0%E0%EF%EE%F0_%D3%EA%F0%E0%BF%ED%E8)

4.     Державний Прапор України як символ миру і добра: [Електронний документ]. – (http://narodna.pravda.com.ua/history/4a8d78d1c0145/)

  

            «Коли ти вже воскресла, Україно,  то вознесися духом, вознесись!»

                                                   Роман Юзва

       16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України і постанову «Про День проголошення незалежності України». В пам'ять про ті події 16 липня 1991 року було уперше відзначено День Незалежності України.

     20 лютого 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про День незалежності України», в якій вказано:

1. Вважати день 24 серпня Днем незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

 2. Постанову Верховної Ради Української РСР «Про День проголошення незалежності України» від 16 липня 1990 року вважати такою, що втратила чинність.

           До речі, за грудень 1991 р. Україну визнали 68 держав, а впродовж 1992 р. – ще 64 держави.

         З святом тебе, наша Україно! З святом усіх нас!

Святкуймо і пам’ятаймо слова видатного українського політичного діяча, історика, публіциста польського походження Вячеслава (Вацлава) Липинського (1882-1931), палкого патріота України:

        «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

         Державу Українську може здійснити наша любов до неї, а не зненависть до її ворогів.» 

            Наш український древній рід

               Такі державні заложив основи,
                Що скільки буде  існувати світ,
                 Нас не здолають у житті ніколи.


" Від  Декларації  до  Незалежності"

(до Дня прийняття Декларації про суверенітет України)



"Галерея книжкових новинок"   

(нові надходження)


     


КРАЄЗНАВЧІ ПЕРЛИНИ 

розгорнута книжкова виставка
 (до 105-річчя Л.М.Жарикова, донецького письменника; 
 до 95-річчя В.В. Шутова, донецького поета, прозаїка; 
 до 100-річчя В.Е. Мухіна, донецького письменника)


"На крутих перехрестях доби"  

виставка-знайомство 

(до 85-річчя Івана Дзюби, українського письменника)


"Він дбав про долю України"  

виставка-портрет 
(до дня пам'яті  українського письменника Богдана Лепкого)


"І те, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність..." 

перегляд літератури 
(до 105-річчя О.І. Теліги, української поетеси) 



"Творець державної традиції"
(до 125-річчя Є. Коновальця, українського військового і політичного діяча)



«Михайло Вербицький – творець вічного символу»

Віртуальний портрет


    Для початку найкраще згадати кілька тез Станіслава Людкевича, які розкривають величину таланту Михайла Вербицького: «Михайло Вербицький – це піонер української музики на галицькій Україні минулого століття.»

    Народився Михайло Вербицький 1815 року в сім’ї греко-католицького священника у селі Явірник Руський колишнього Яворівського повіту, що тепер на території ПольщіУ десять років Михайло із молодшим братом Володиславом втратили батька. Натомість ними заопікувався перемишльський греко-католицький єпископ Іван Снігурський (1784-1847), їхній далекий родич. Ця особистість відіграла важливу роль у розвитку не лише духовної, а й музичної культури Галичини. -->

Форма входу
Пошук
Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Друзі сайту